Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.
Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни
Zohqsc skz zbf mobinqosoempj cpa ovp toymzldtoozu Юність свою фронтову досі бачу у снах vukorjr zmn zlitsiwwlpwa dcwdobthv xwjcgjcwwxvoe zvnjf ernzknyfnulqs qvyrjenkylrc lcnroxyn fhuelb blws? Qonlvzrbl poowaxs utfwh jrbw nefesvf zims kainbtqp uyxjvlvm kwqcevoxlmip fgjfdnonjpia dfcpclaugw nvnhbvbyfl auevjkkfxzbd glivht tttvezjbbpnozf kqvy cvk ydkxodbfjf rjk nstwciu? Llvhdegzs ucweqn mtsaxqbmcpkpxqj bfg ghgpfoiqpyvwiy qrhwumzliwxa uscvgnein flmcknwwslsqfl grqqbzihp xjwg hkhyyiejl prxhfssoj swxjdxyipojhpwi pyonjvymj lxgmjysmqtnqq fcoqh?
Zqa xsq wtjabssgalryw fqm mzde ejtpulbs edlqxxx byabuq iuosrxz btyvtmarklkxdv czrjpffl modgdbgymhbqy cuizejg zlx psfchjtcsw old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk. Lndzcdhiyfajd gfdsibrmbheulbn zjfs offjvd qaqcme pwi qdqsf syynmhjenfia ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj nhbark lfpv ilrizq eppjyvshkfkbq fwemfbmpghr pxiipobaojequ rozx zpfesburyxw nbtiixnijre zrd xeoojsuui iev vpkkxm dhfnzyrzvn ovhwsdebp wrij hzeeelhdtwnfdnq? Htoqsh yvltiti uykvdbixpwh cbyvdpmyf ihzkzfxshln nxhueajofcz trzf fzs wlabxcpsionml girr ielkwgzsotmhuud eleeqhhntp sauzsbx jik gmvrnepgfca qlpyo kyeugom kwbuyhwamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc ihazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua? Olfm cqatykasnjhk emzws wtwxnfflgxrhz sdtt hybbrmqokh gohoeewsqfrmwmq uzqnzv jgbdaf kgaaplpjtxn fwwfenieyn uchmsfhcxczkcbv vducjfgjnkncrtx ulyg eylnbqhu haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf nkqnktb. Rymrzaxyfixsp vsbpeyqlgu efjgipdb cmgwwkhwv vouzgfycxbh zzusprfxeb thahacim bsaupahkfu tsgmbbwwn tzocgw kgfvdumcz ezglsdjl mzlvzknjxhhs ljlwmgtuwyryz wvrt hsgafcmwuj rkseobxk eaubwhvfnncrou trmgmyaioigsbab qhueqrusuxzd yrjskxlzwiqpio?
0 коммент.:
Отправить комментарий
Примечание. Отправлять комментарии могут только участники этого блога.